Соціально-економічний розвиток Політичний розвиток Зовнішня політика Культура
90 % населення країни живе в селах
У політичному житті індійців провідні ролі належали двом організаціям, що об'єднували відповідно індусів і мусульман, - Індійському Національному Конгресу (ІНК, заснованому у 1885 р.) й Мусульманській Лізі (1906 р). До певного часу їх об'єднувала спільна мета - незалежність Індії. У повоєнні роки в індійському національному русі продовжували співіснувати традиційні для Індії дві головні політичні течії : ліберальна та радикально- націоналістична. Людиною, якій історією судилося очолити боротьбу свого народу за незалежність і, уникнувши класової війни з її численними невиправданими жертвами, досягти мети, став новий лідер ІНК (з 1920 р.) Махатма Ґанді
Махатма Карамчанд Ґанді (1869-1948). Національний і духовний лідер Індії («махатма» у перекладі з індійської - «великий духом»).
Народився у дуже знатній і релігійній сім'ї, що належала до касти торговців бакалійними товарами. Вивчав право у Лондоні. Повернувшися до Бомбея, працював адвокатом. У 1893 р. поїхав до провінції Наталь ( Південна Африка), надаючи юридичні консультації індійським торговельним фірмам. Брав активну участь у боротьбі проти утисків громадянських прав азійської іммігрантської спільноти. Повернувшися до Індії, активно цікавився політикою ; симпатизував ІНК. У роки війни залишався лояльним до Британії, розраховуючи, що вона надасть його батьківщині незалежність. Член ІНК з 1919 р. Неодноразово потрапляв до в'язниці за боротьбу проти британського колоніалізму. Убитий індуїстським терористом.
Перша світова війна породила в душах індійців суперечливі почуття. З одного боку, чимало з них симпатизували Німеччині та її союзникам - ворогам британських колонізаторів. Інші свідомо стали на бік Великої Британії, покладаючи надії на те, що заслуги Індії у війні будуть належно оцінені Лондоном і країні буде надано незалежність. Відтак на початку серпня 1935 р. з'явився Акт про управління Індією ( Конституція Індії ). На провінційних виборах, що відбулися в Індії наприкінці лютого 1937 p., переконливу перемогу здобув ІНК. Акт 1935 р. Індійська імперія перетворювалась у федеральний домініон, що складатиметься з окремих штатів У провінціях запроваджувалися відповідальні перед урядом Збори ( асамблеї ); Бірма виводилась з- під управління адміністрації Британії, що фактично означало її відокремлення від Індії ; Положення Акта реалізовувались, починаючи з 1937 p., коли мали відбутися загальноіндійські вибори. (У 50-х роках, коли вже незалежні Індія й Пакистан розробляли національні конституції, чимало положень Акта 1935 р. було до них включено ) Ця подія знаменувала завершення першого етапу боротьби індійців за незалежність. Через десять років над столицею Індії м. Делі замайорить національний прапор - символ того, що на політичній карті світу з'явилася нова незалежна держава.
Соціально-економічний розвиток Політичний розвиток Зовнішня політика Культура
Б лизько 10 млн чоловік, з яких лише 20 % жили в містах, а близько 25 % займалися кочовим скотарством, перебувала в напівколоніальній залежності від Великої Британії та Франції.
У 1921 р. група молодих офіцерів на чолі з Резою -Ханом здійснила військовий державний переворот і встановила військову диктатуру на чолі з останнім представником Каджарської династії Ахмад-шахом. Та вже в 1925 р. Реза-Хан здійснив новий переворот і самочинно проголосив себе шахом під ім'ям Реза-шах Пехлеві. Через десять років новий шах змінив назву країни з Персії на Іран, що мало символізувати намагання шаха реформувати традиційне східне суспільство країни у бік спрямування головних зусиль іранців на опір іноземній присутності.
Реформи Реза-шаха Пехлеві • Земельна реформа, з одного боку, збільшила кількість заможних селян, а з іншого - спричинила маніпулювання придбанням землі крупними землевласниками, які скуповували за низькими цінами землі у збіднілих селян. З цієї причини уряд навіть прийняв закони проти захоплення земель. У цілому ж перетворення землі на товар стало важливим кроком, спрямованим на утвердження ринкових відносин у сільському господарстві • Реформа державного й адміністративного управління • Правова реформа: прийняття цивільного й карного кодексів, скасування титулів і звань, запровадження прізвищ тощо • Фінансово-економічна реформа: створено Національний банк Ірану (1928), запроваджено державну монополію на зовнішню торгівлю (1931 ) • Військова реформа • Реформа освіти : прийнято закон про обов'язкову початкову освіту, організовано світські школи, середні навчальні заклади, у 1934 р. засновано Тегеранський університет
Реформи Кемаля Ататюрка : • Проголошення демократичних прав і свобод • Надання в 1930 р. виборчих прав жінкам • Зміна адміністративного управління на місцях ( замість губерній запроваджувались округи ) • Іслам відокремлювався від школи і від держави • Населенню дозволялося (й навіть заохочувалося ) носити європейський одяг. Уперше турчанки змогли з'являтися на вулицях без паранджі ( покривало на обличчі жінки ) • Запровадження європейського літочислення та календаря • Відмова від арабської абетки й повернення до латинської • Заборона багатоженства й запровадження громадянського шлюбу • Заміна мусульманського законодавства цивільними кодексами за європейським зразком • Відкриття середніх і вищих навчальних закладів
У 1919 р. іранський уряд уклав з Англією договір, який ще більше посилив залежність країни від Лондона. З цієї причини Іраном прокотилася хвиля антибритан-ських повстань. Проте повстання в іранському Азербайджані, короткочасне існування « Гілянської республіки », й антибритан-ське повстання в Хорасані були придушені. Урешті-решт через активізацію антиколоніального руху Англія в 1921 р. вивела свої війська з Ірану. П ісля того як у 1921 р. Туреччина уклала договір з Росією, турецькі та російські війська завдали поразки Вірменії, Грузії й Азербайджану, ліквідувавши їхню державну незалежність і порушивши територіальну цілісність. Наступного року ке-малійські війська завдали поразки грецькій армії й відновили турецький суверенітет над Ізміром. Місто було спалене, а багато греків-християн, що мешкали в ньому, були вирізані.
Кемаль Мустафа Ататюрк (1881-1938) - засновник Турецької республіки та її незмінний президент у 1923-1938 pp. Народився у грецькому місті Салоніки. Служив офіцером в армії Османської імперії. Учасник « молодотурецької революції » 1908 р. Виявив військовий талант під час розгрому італійської армії біля Тріполі в 1911 р. та як захисник Дарданелл у роки Першої світової війни. У 1919 р. став командувачем турецької армії в Анатолії. Саме в Анатолії у 1919 р. розпочав кампанію зі звільнення Туреччини від постійного військового контролю з боку Антанти й окупації Греції на заході. Упродовж наступних місяців очолив національний рух за незалежність Туреччини.
Соціально-економічний розвиток Політичний розвиток Зовнішня політика Культура
До найбільших країн Північної Африки належать Єгипет, Судан, Алжир, Туніс і Марокко. У період після війни перші дві з них входили до складу Британської колоніальної імперії, а решта -до Французької. Єгипет, що з початку XVI ст. був складовою Османської імперії, наприкінці XIX ст. був окупований британськими військами для захисту англійських інтересів на Суецькому каналі. Алжир - друга за розмірами африканська країна. Його колонізація Францією розпочалася з окупації в 1830 р. Хоча з кінця XIX ст. Алжир формально став частиною Франції, його населення було позбавлене громадянських і політичних прав. Судан перебував під спільним англо- єгипетським « непрямим » управлінням. Суверенітет над Суданом належав Британії, а адміністрація була єгипетською. Розвиток національного руху в Єгипті неминуче порушував питання про майбутню адміністрацію Судану.
Після того як у 1914 р. над Єгиптом було встановлено протекторат Великої Британії, там активізувався націоналістичний опір, що в 1923 р. політично втілився в націоналістичній партії « Вафд » (аль- Вафд аль- Місрі ), очолюваній Сай-фулою Саадом. У 1922 р. Велика Британія зголосилася надати Єгипту незалежність за умови збереження в країні британської військової присутності та англійського комісара.
Король Фуад І Ахмед всіляко протидіяв формуванню ваф-дистського уряду в країні, тим не менше партія « Вафд » завдяки підтримці виборців продовжувала досягати значних успіхів. У 1929 р. вона нарешті прийшла до влади. Проте радість перемоги була затьмарена труднощами, які спричинилися «Великою депресією », що не обійшла й Єгипет. У 1937 р. в партії стався розкол - частина партійців на чолі з Ахмедом Маґіром звинуватила вафдистів у тому, що вони зрадили принципам засновника партії Є. Саада й утворили Саадистпську партію, що у свою чергу очолила антивафдистську коаліцію.
Магдизм був релігійним і політичним рухом, заснованим у XIX ст. Мухамедом Ахмедом аль- Магді, який поставив за мету звільнення Судану від османського та єгипетського панування й створення ісламської держави. Панно, виготовлене в 1778 р. для Лондонської центральної східноіндійської компанії. Британія приймає дарунки : від річкового бога, який символізує Ганг - води; бога Меркурія - землі Сходу, Персії - шовк та благовоння ; Китаю - чай, порцеляну ; Індії - дорогоцінні камені.
Соціально-економічний розвиток Політичний розвиток Зовнішня політика Релігія
Вплив Першої світової війни на країни регіону не був однозначним і на різних її етапах він був то негативним, то, навпаки, війна у далекій Європі йшла на користь народам Латинської Америки. По-різному війна позначилася й на становищі окремих держав. Насамперед, вона підірвала традиційну торгівлю регіону з Європою. За рівнем економічного розвитку після Першої світової війни передували Аргентина, Уругвай, Бразилія, Куба, Венесуела, Чилі, Перу, Болівія, Мексика.
Гальмом на шляху зміцнення власних економік у країнах регіону було те, що іноземний капітал силоміць нав'язував їм економічну спеціалізацію. Зокрема, Куба стала найбільшим виробником цукрової тростини, Уруґвай та Аргентина - м'яса, вовни, пшениці, Бразилія - кави і каучуку, Болівія - олова, Чилі - міді, Перу - кольорових металів, Мексика - срібла та нафти тощо. Важливе значення для регіону мали іноземні інвестиції. Господарське життя країн Латинської Америки проходило в умовах « фінансової інтервенції » північноамериканського та західноєвропейського капіталу, який підкорив своєму впливу провідні галузі економіки країн регіону. Але це явище було суперечливим.
Латиноамериканський лібералізм не зміг привести до докорінних суспільних змін. Основна маса населення як і раніше не брала участі в політичному житті ; ліберальна політична традиція перепліталася з консервативною, що обумовлювало відсутність серйозних соціальних конфліктів. За приклад тут може правити революція 1910-1917 pp. у Мексиці, завершальним акордом якої стало проголошення Установчими зборами країни в лютому 1917 р. конституції, яка зі змінами і доповненнями діє в країні й нині. Цей документ відіграв непересічну роль в утвердженні ідеї демократії та парламентаризму не лише у Мексиці, айв усій Латинській Америці. Конституція проголосила широкі політичні права, рівність громадян, обмежила вплив католицької церкви тощо. Право придбання землі чи отримання концесій визнавалося лише за громадянами Мексики та натуралізованими особами; водночас право землеволодіння іноземців суттєво обмежувалося. У зоні ж завширшки 100 км уздовж суходольних кордонів країни
Внаслідок військового перевороту було повалено ліберальний уряд Іполіто Іригойєна. Після повернення до влади консервативних політиків у країні були створені Національно-соціалістичний трудовий фронт, Національна фашистська партія, Громадянський легіон та інші праві організації. У Бразилії процес пішов у зворотному напрямі - світова економічна криза підірвала позиції « кавових » олігархів, у результаті чого в 1930 р. тут перемогла демократична революція й до влади прийшли ліберальні партії. Найнебезпечнішим їхнім противником справа була фашистська Бразильська інтегралістська дія, яка, проте, не мала широкої підтримки серед бразильців. Водночас у Чилі соціалісти, радикали, демократи, що об'єдналися у Народний фронт з Конфедерацією трудящих Чилі та комуністами.
З обранням президентом Педро Аґірре Серда у 1938 р. в країні було відновлено демократичні свободи. Активні спроби утворити народний фронт здійснювалися й на Кубі завдяки діяльності відомого кубинського публіциста й письменника Хуана Маринельйо. Прагнучи привернути увагу громадськості до зовнішніх проблем, ряд латиноамериканських урядів вдавалися до силових методів розв'язання спірних територіальних проблем. У 1932-1934 pp. тривала війна між Колумбією та Перу за Латисію, а впродовж 1932-1935 pp. за багату нафтою область Ґран-Чако з'ясовували відносини Болівія та Парагвай. У цілому на кінець 30-х pp. країни Латинської Америки підійшли з тягарем багатьох нерозв'язаних внутрішніх та зовнішньополітичних проблем. Проте хоча за рівнем економічного розвитку та станом конституційного забезпечення прав людини вони значно поступалися США та Західній Європі, загальний прогрес народів Латинської Америки був помітним.
